Українська English Russ

ЗОЛОТІ ВОРОТА

У центрі Києва, неподалік від Софійського собору, знаходиться унікальна пам’ятка оборонної архітектури Київської Русі – Золоті ворота.

Як і Софія Київська, Золоті ворота належать до найдавніших споруд Східної Європи першої половини XI cт.
Головні ворота в Києві названі Золотими, безперечно, за аналогією з головними міськими воротами Царгорода.
Золоті ворота були не тільки найпотужнішою ланкою в системі укріплень стародавнього міста, але й парадним в'їздом до Києва. Через них в'їжджали посли з Візантії та інших держав Європи й Сходу, які намагалися встановити дружні зв'язки з Руссю. Під цими склепіннями входили до міста зі славою й здобиччю учасники воєнних походів.

Золоті ворота являли собою бойову вежу із проїздом, яку вінчала надбрамна церква Благовіщення. Традиція будувати надбрамні храми над воротами міських укріплень та монастирів походить з Візантії і набуває значного поширення на Русі. Так у 1164 році владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, намагаючись наслідувати славу і права столичного міста, збудував у Владимирі-на-Клязьмі власні Золоті ворота. Прикладами надбрамних храмів є Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври, Єпископські ворота в Переяславі, надбрамні церкви в Чернігові та Новгороді.
 
Про Золоті ворота знали й за межами давньоруської держави. З ними пов’язана відома польська легенда про меч „Щербець”, записана в пізніших польських історичних хроніках. У легенді розповідається про те, що польський король Болеслав І Хоробрий (або Болеслав ІІ Сміливий, оскільки середньовічні історики могли переплутати постаті двох королів з одним іменем) при в’їзді до Києва вдарив мечем об Золоті ворота на знак захоплення міста. Від удару меч вищербився (звідси його назва). „Щербець” – коронаційний меч польських королів, який зберігається в Кракові, був одним із символів Польського королівства. Хоча добре відомо, що цей меч більш пізнього походження та ніякого відношення до подій ХІ ст. не мав. Виникнення легенди є, безумовно, фактом невипадковим. Це свідчить про широку славу київських Золотих воріт.
 
До такого самого символічного жесту погрожував вдатися і половецький хан Севенч у 1151 році під час нападу на Київ разом з Юрієм Долгоруким: „Буду я рубати в Золоті ворота так, як і отець мій”. Мотив рубання (кресання) мечем Золотих воріт, що зустрічається в літописах і легендах, не випадковість. У середньовіччі така дія означала не тільки завоювання міста, такий жест був знаком наруги, святотатства.
Сюжет втрати містом Києвом оборонного символу – Золотих воріт – закладений у легенді про богатиря Михайлика. Легенда дійшла в записах XVIII-XIX ст., але пов'язана зі старокиївським билинним епосом і розповідає про події сивої давнини, коли місто було обложено військом хана Батия. У Києві на той час жив молодий богатир Михайлик. Батий знав, що не взяти йому Києва, поки Михайлик там знаходиться. Вороги почали загрожувати знищенням усіх мешканців, якщо кияни не видадуть їм богатиря. Михайлик запевняв киян, що він захистить місто. Але страх перед ворогами узяв гору, й кияни погодилися видати свого захисника Батиєві. І тоді Михайлик підняв на спис Золоті ворота й виніс їх з Києва. Втративши символ неприступності, кияни зазнали поразки.
Золота брама уособлювала могутність держави, її велич та непереможність. Справді, для свого часу брама була неприступною. Літопис, повідомляючи про всілякі лиха, яких зазнав Київ у добу князівських усобиць та нападів кочовиків, жодного разу не згадує про вторгнення ворогів до міста через Золоті ворота, хоча такі спроби були. У грудні 1240 року хан Батий не наважився на штурм Золотих воріт. Головні сили він зосередив біля Лядських воріт і фортифікацій Хрещатої долини. Розбивши стіни укріплень і подолавши героїчний опір захисників міста, численні полчища Батия вдерлися до Києва через Лядські ворота.
 
Після 1240 року згадки про Золоті ворота надовго зникають з писемних джерел, тому невідомо, в якому стані перебувала брама після монгольської навали. Лише наприкінці ХV–XVI ст. повідомлення про Золоті ворота знову з’являються в офіційних документах і записах мандрівників З писемних джерел та малюнків Абрагама ван Вестерфельда відомо, що у XVI-XVII ст. Золоті ворота були напівзруйнованими.
У середині ХVII ст. в Києві почалася розбудова фортеці з метою захистити місто від польських військ, а пізніше – від турецької агресії. Основу Старокиївської фортеці складали давні вали „міста Ярослава” та „міста Володимира”. Цей факт підтверджує велику життєздатність фортифікаційного задуму давньоруських зодчих.
 
З появою артилерії конструкція старих укріплень вже не відповідала новим вимогам ведення війни, тому було створено нову систему міської фортифікації. Старі дерев’яні оборонні споруди розбиралися, вали досипалися, на верхніх майданчиках встановлювалися гармати. Золоті ворота теж було пристосовано до нових умов: перед ними збудували земляні бастіони.
Таким чином, Золоті ворота до середини ХVIII ст. входили до системи Старокиївської фортеці. Тут перебувала гарнізонна варта. Ворота були місцем урочистих зустрічей. У 1648 році кияни вітали біля Золотих воріт Богдана Хмельницького з військом після перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Минали роки. Споруда дедалі більше руйнувалася, ставала небезпечною для сторожі, прибулих до міста і перехожих. Після обстеження воріт у 1750 році інженер-підполковник Д. Дебоскет дійшов висновку, що вони не підлягають ремонту. У середині XVIII ст. Золоті ворота було засипано землею. У такий спосіб сподівалися зберегти від остаточного руйнування залишки пам’ятки.
 
Руїни Золотих воріт знаходилися під землею близько 80 років. За ініціативою археолога-аматора К. Лохвицького у 1832 році розпочалися розкопки Золотих воріт. Під час розкопок, які тривали два роки, було не тільки розчищено проїзд, але й знято рештки земляного валу, що прилягав до воріт з обох боків. На жаль, через невисокий науковий рівень графічної та іншої фіксації проведених досліджень багато цікавих деталей не дійшло до сучасної науки.
Відкрита Кіндратом Лохвицьким споруда являла собою дві паралельні стіни завдовжки 25 і 13 м та близько 8 м заввишки. Мурування основного масиву споруди є характерним для кам’яних споруд першої половини ХІ ст. і близьким до мурування Софійського собору. Його виконано у так званій змішаній техніці кладки „opus mixtum” - чергування природного каменю (граніту, кварциту, пірофілітового сланцю тощо) різного розміру з рядами плінфи (давньої цегли).
 
Відразу після розкопок Золотих воріт постало важливе питання: як захистити залишки стін від остаточного руйнування. Протягом XIX ст. неодноразово проводилися роботи з укріплення та збереження руїн Золотих воріт. Стародавні стіни було з’єднано за допомогою залізних зв’язок, східний пілон  укріплено контрфорсами. Наприкінці XIX ст. автентичні мури зміцнили цегляною кладкою. Незважаючи на вжиті заходи щодо збереження, пам’ятка, яка знаходилася просто неба, поступово руйнувалася.
 
Загальна увага й інтерес до Золотих воріт спонукали до їх вивчення, опису та проведення археологічних досліджень у 1915, 1927, 1948 та 1961 рр. Над вивчанням Золотих воріт працювало багато вчених XIX-XX ст. (Ф. Солнцев, П. Покришкін, О. Ертель, В. Ляскоронський. В. Богусевич, Ю. Асєєв, М. Холостенко, С. Висоцький). С. Висоцький виявив на стінах пам’ятки графіті ХІ-ХІІ ст. (написи та малюнки). Графіті Золотих воріт поповнюють наші знання про писемність ХІ-ХІІ ст.
 
У XX ст. питання про збереженість пам’ятки постійно підіймалися фахівцями та громадськістю. У 1970 р. Українське товариство охорони пам’яток історії та культури УРСР створило спеціальну комісію для обстеження стану Золотих воріт, до якої увійшли історики, археологи та архітектори. Комісія дійшла висновку, що задля збереження пам’ятки необхідно побудувати захисний павільйон, який відтворює пам’ятку в її гіпотетичному первісному вигляді.
У 1971 році було створено авторську групу з відбудови Золотих воріт. До неї ввійшли фахівці різних профілів: практик-реставратор Є. Лопушинська („Укрпроектреставрація”), археолог С. Висоцький (Інститут археології АН УРСР), відомий дослідник давньоруської архітектури М. Холостенко („Київпроект”).
 
У 1972-1973 роках було проведено фундаментальні архітектурно-археологічні дослідження та ретельні обміри, які дали значну кількість нових матеріалів про Золоті ворота. Археологічними розкопками 1970-х років керував С. Висоцький.
 
Спорудження павільйону розпочалось в червні 1981 року, а завершилося в квітні 1982 року. Було збережено пізню кладку, що прилягає до стін першої половини ХІ ст., та контрфорси.
Збудований павільйон – складна споруда, яка поєднує бойову башту з проїздом та надбрамний храм. Обабіч воріт збудовано відрізки валів із заборолами над ними. Павільйон спирається на заховані в його товщі металеві конструкції і не тисне на давню кладку. Таким чином, стародавні мури не несуть додаткового навантаження та доступні огляду.
Якщо при відтворенні об’єму бойової башти було залучено дані архітектурно-археологічних досліджень, то другий ярус павільйону-реконструкції, тобто надбрамну церкву та заборола, збудовано цілком гіпотетично. Відновлена церква Благовіщення, що розташована над проїздом, являє собою тринавовий, чотиристовпний храм з однією позолоченою банею.
 
В давнину інтер’єр церкви Благовіщення, за традицією київського зодчества ХІ ст., було прикрашено мозаїками, фресками та різьбленими плитами з овруцького пірофілітового сланцю, що підтверджують археологічні знахідки, але їх замало . На стінах нової церкви не відтворено монументального живопису. Сьогодні храм оздоблено лише мозаїчною підлогою, малюнок якої виконано під керівництвом художника – монументаліста Л. Тоцького за мотивами давньої підлоги Софії Київської.
 
Ворота стояли в межах валу й були органічно з ним пов’язані. У збудованому павільйоні відтворено відрізки валів, що прилягали до башти. З боку поля вони мають обдерновані укоси, з боку міста – ступінчасті тераси.
Всередині відновлених відрізків валів містяться сходи, що ведуть на гребінь валу до церкви Благовіщення. З верхніх майданчиків павільйону відкривається краєвид сучасного Києва. Міста, до якого в давнину головним парадним в’їздом були Золоті ворота – німий свідок подій його багатовікової історії. Відомий історик М. Закревський називав їх «драгоценным остатком древнего величия и славы Киева».
У 1983 році павільйон-реконструкція «Золоті ворота» став музеєм. Він входить до складу Національного заповідника «Софія Київська».
У 1997 році біля павільйону  «Золоті ворота»  встановлено пам’ятник князю Ярославу Мудрому. Задум відомого українського скульптора І. Кавалерідзе майже через півстоліття виконали скульптори М. Білик, О. Редько. В. Сівко.
 
У 2007 р. за ініціативою Національного заповідника «Софія Київська» в павільйоні були проведені масштабні ремонтно-реставраційні роботи. Автентичні руїни Золотих воріт та відреставрований павільйон знов доступні для огляду.
 
 
 
Музей "Золоті ворота"
Адреса музею: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 40а.
Телефони: (044) 278-69-19.
Музей працює щодня, крім понеділка, з 10.00 до 18.00,
каса та вхід – до 17.30.
У вівторок музей працює з 10.00 до 17.00,
каса та вхід – до 16.30.
У зимовий період музей закритий для відвідування.

 

Українська